Я: Кажуть якщо зранку смієшся, то ввечері- плачеш(
А якщо ввечері смієшся, то взагалі не плачеш, бо далі нікуди)))))
Яся: Взагалі-то, кажуть, якщо в п'ятницю смієшся, то потім плакатимеш.
Я: Сьогодні субота.
Нам то шо? Ми завжди сміємось.
Яся: Знаєш, нам карма вже "атамстіла", чого, думаєш, Антон тобі не пише?

Ах-ах-ах... які там вийшли фотографії, які фотографії. "Всьо па панятіям", індастріал, трамвайні колії, сонце. Тільки невистачало татуювань і великого дорогого годинника на руці.
А ще я дзвоню-дзвоню в рельсу, і мені якось так смішно, від того, що я все знаю і розумію, але змиритись не можу(забагато ком). Пити менше треба, дєтка.
А іщо! ІЩО!!! Я не люблю, коли повідомлення залишаються непрочитаними, без відповіді і тому подібне. Все. Крапка.

Легке хвилювання після вчорашнього. Завжди важко після змін, завжди страх за прийняті самостійно рішення. Дякую за сьогоднішній дзвінок, це мало значення. Слухаю Lo-Fi TRавми і намагаюсь переконати себе, що все впорядку. Через такі істерики мене глушить зсередини відчуття провини та провсяк випадок чорнова версія смс збережена в телефоні.

Абсолютно ідіотичний стан нестояння/неходіння/недихання/взагалінічогонеробіння. Кофеїн не діє. Постійно находить сум, то через дочитану книжку про футбол, то через власну нерішучість.
Авітаміноз на лице(в прямому і переносному сенсі).

П'ю чай. Намагаюсь щось написати з етики буддизму. Розмовляю по телефону, багато розмовляю.
Комп полетів, пишу з ноута невідомого походження. Знов хворію, як в найкращих традиціях ранніх весен. Спочатку нас обманюють сонячними днями, мінливим блакитним небом, а потім б'ють в нирки снігопадом і температурою +4С. Від цього розчарування хапаєш в найкращому випадку ГРЗ, в найгіршому- грип з ускладненнями на нерову систему. Тепер мусиш сидіти в кімнаті під ковдрою, пити рідини літрами і сподіватися, що тебе омине наступна хвиля мутувавших штамів.
Нагадую собі рослину, що потихеньку пристусовується до кімнатного існування; скоро пущу коріння в паркетну підлогу, повернусь обличчям до вікна, де буду цілодобово ловити світло від вікон будинку навпроти.
 

Як все таки добре, коли люди кажуть що їм від тебе треба, може й не одразу, але кажуть.
Не люблю невизначеності, а ще більше не люблю домислювати і сама спотворювати реальність. Поки все чудово, як і має бути, звичайно окрім ТСРу(нащо це взагалі, лише вибиває з ритму).
Переконуюсь, що не треба лізти поперед батька в пекло, чорти самі тебе знайдуть в разі потреби. Вчусь читати між рядків, поки погано виходить, особливо, коли не бачиш обличчя співрозмовника, з нього читати легше.

Я витягатиму слова зі шматочків старих шпалер, що потихеньку відклеюються від наших стін. Промовляти не обов'язково, всі і так все знають, просто мовчать. Так як знають, що не житимуть без кисню, а чомусь дихають повітрям. Слова- вібрація твоїх думок, навіть тих, які ховаєш далеко в собі, глибоко. Я витягатиму слова зі стін, бо вони багато чули і(я на це сподіваюсь) багато бачили. Штукатурка кольору ряжанки сипатиметься на підлогу, вкорінюючись в дерево, утворюючи нову тонку грань, що так схожа на наші ідеали матових поверхонь.

Пака плахіє мислі вьют сваю тєрновую паутіну в маєй галавє, кажєца кабудта би із маіх глаз сипяца звьозди.
Нємнога па глупаму щасліва...

                                                                                                                            Скора вєсна, скарєє би...